Приватна власність та право приватної власності. Що це таке?

Приватна власність та право приватної власності – це нероздільні, взаємопроникні поняття. "Приватною власністю" називаються цінні для людини ресурси, на які поширюються особливі правила їхнього використання, а самі ці правила звуться "Право приватної власності".

Сенс та мета існування права приватної власності полягає в тому, щоб не допускати виникнення конфліктів між людьми, а у разі їхнього виникнення ефективно їх вирішувати. Йдеться про конфлікти, які були б неминучими, якби не існувало спеціальних правил розпорядження цінними ресурсами.

Будь-які конфлікти між людьми виникають виключно з приводу їхньої незгоди з тим, хто використовуватиме той чи інший ресурс та з якою метою. Кожна людина має свої власні, відмінні від інших людей, потреби та цілі. Задоволення будь-якої потреби людини або досягнення нею своєї мети вимагає використання якогось ресурсу. У зв'язку з цим, кожна людина має свою особисту, відмінну від інших, думку щодо того, як і для досягнення якої мети слід використовувати той чи інший ресурс.

Якби кожна людина мала у своєму розпорядженні необмежену кількість ресурсів, вона могла б задовольняти свої потреби без ініціації конфліктів з іншими людьми. У такому разі не було б потреби у будь-яких спеціальних правилах користування ресурсами. Однак, наш світ влаштований таким чином, що потрібні людям ресурси є і завжди будуть в обмеженій, недостатній для задоволення людських потреб, кількості.

Дефіцитність наявних ресурсів призводить до того, що на використання будь-якого цінного для людей ресурсу завжди претендує більше однієї людини. Кожен із них бажає використовувати цей ресурс для досягнення якоїсь своєї, відмінної від інших людей, мети. Але справа в тому, що якщо цей ресурс використовуватиме хтось інший, то важлива для людини потреба буде не задоволена, і її становище виявиться гіршим, ніж воно могло б бути.

На щастя чи на жаль, цього людина допустити не може, оскільки за своєю природою вона завжди діє так, щоб покращити своє становище. Але використання потрібного людині ресурсу якоюсь іншою людиною заважає їй задовольнити свої потреби. Між ними виникає конфлікт. Таким чином, люди просто приречені на те, щоб знаходитися у стані перманентного конфлікту один з одним.

Окрім прямої небезпеки, яку конфлікти несуть для кожної сторони конфлікту, проблема конфліктів погіршується ще й тим, що конфліктні умови “розподілу” ресурсів – конфліктні умови існування суспільства – знижують ефективність використання ресурсів, знижуючи цим можливості людей у ​​задоволенні своїх потреб та досягненні своїх цілей.

Інакше кажучи, конфліктні умови співіснування людей неминуче призводять до зниження темпів зростання добробуту, до стагнації економічного зростання, і, в результаті, до руйнування і загибелі всього суспільства. Тому людство вкрай потребує певних правил суспільного співіснування та співпраці, які б не допускали конфліктів між людьми щодо використання ними цінних для них ресурсів.

Оскільки причиною конфліктів є те, що більше однієї людини одночасно претендує на одні й ті ж ресурси, і кожен з них бажає використовувати ці ресурси у своїх, відмінних від іншої людини, цілях, то для усунення такої причини конфліктів потрібні правила, які б виключали одночасні претензії більш ніж однієї людини на будь-який цінний для людини ресурс.

Саме такими правилами і є право приватної власності. Тобто право приватної власності - це набір правил взаємодії людей, згідно з якими цінні ресурси розподіляються між людьми таким чином, що кожен ресурс має одного конкретного власника; і тільки він, і ніхто, крім нього, має право розпоряджатися цим ресурсом, використовувати його у своїх цілях.

Людину, яка, згідно із правом приватної власності, володіє тим чи іншим ресурсом прийнято називати приватним власником цього ресурсу, а сам цей ресурс – приватною власністю цієї людини.

Право приватної власності на ресурс передбачає, що приватний власник цього ресурсу має повне, ніким не обмежене право розпоряджатися цим ресурсом. Будь-яка інша людина може скористатися даним ресурсом лише за добровільною згодою його приватного власника і лише на тих умовах, які визначить його приватний власник.

Єдине обмеження, яке право приватної власності накладає на приватного власника ресурсу полягає в тому, що в процесі використання ресурсу, що належить йому, людині заборонено перешкоджати або якимось іншим чином заважати власнику якогось іншого ресурсу розпоряджатися його приватною власністю.

При цьому право приватної власності визначає не лише те, хто і як може розпоряджатися конкретним ресурсом, але ще й встановлює правила, за якими ресурси стають чиєюсь приватною власністю, тобто встановлює правила набуття приватної власності.

Існує всього чотири способи отримання людиною потрібного їй ресурсу у свою приватну власність.

Перший метод: первинне присвоєння ресурсу.

Первинне присвоєння ресурсу застосовується лише стосовно нічийного ресурсу. Під нічийним ресурсом мається на увазі будь-який ресурс, який не є приватною власністю будь-якої іншої людини. Процес присвоєння будь-якого нічийного ресурсу полягає у тому, що людина починає використовувати нічийний ресурс у своїх цілях так, ніби цей ресурс вже був її приватною власністю.

Прийнято казати, що людина за допомогою своєї праці змішує себе з нічийним ресурсом і цим робить цей раніше нічийний ресурс частиною себе, тобто робить його своєю приватною власністю. Інакше кажучи, хто першим почав використовувати якийсь нічийний ресурс, той і стає приватним власником цього ресурсу. Тут буде цілком доречним популярний вислів "хто перший встав, того і капці".

Важливо наголосити, що є такий особливий нічийний ресурс, який стає приватною власністю людини у першу чергу. Цей ресурс – тіло людини. Це пояснюється тим, що з очевидних причин першим користувачем свого тіла завжди неминуче стає сама людина. 

Саме цим – тим, що тіло людини обов'язково та завжди є її приватною власністю – пояснюється те, що змішування праці людського тіла з ресурсом, що нікому не належить, робить цей ресурс власністю людини. Оскільки у цій ситуації фактично відбувається змішування приватної та нічийної власності. Результат такого змішування є приватною власністю.

Другий метод: створення ресурсу.

Йдеться про створення чи виробництво людиною нового ресурсу, який з моменту свого створення стає приватною власністю свого творця. Логічно це пояснюється тим, що новий ресурс є результатом змішування приватної власності людини – її тіла та інших ресурсів, що перебувають у її приватній власності. Тобто в даному випадку те, що вже було приватною власністю людини, продовжує бути її приватною власністю, просто в дещо видозміненій формі.

Третій спосіб: отримання ресурсу внаслідок добровільного обміну.

Беручи участь у добровільному обміні ресурсами з іншими людьми, людина отримує від них ресурси, що їм належать, які в результаті вчиненого обміну стають її приватною власністю. А ті ресурси, які людина віддала в ході обміну ресурсами, відповідно, перестають бути її приватною власністю і стають приватною власністю тієї людини, яка їх від неї отримала.

Логічно це пояснюється тим, що, оскільки людина має повне право розпоряджатися своєю приватною власністю як вона забажає, то, в тому числі, вона має право розпорядитися ресурсом, що їй належить, таким чином, що цей ресурс перестає бути її приватною власністю і стає або нічийним ресурсом, або приватною власністю того, кого вона добровільно обере як наступного приватного власника цього ресурсу. Право людини відмовитися від приватної власності на будь-який ресурс призводить до того, що передати свою приватну власність у власність іншої людини можна тільки за добровільною згодою цієї іншої людини мати такий ресурс у своїй приватній власності.

Четвертий спосіб: отримання ресурсу у якості подарунку.

Ресурси, отримані людиною від когось як добровільний подарунок, стають її приватною власністю. Це пояснюється тим, що приватний власник ресурсу має право розпоряджатися ним, як він хоче. Тому, якщо він хоче, щоб якийсь ресурс припинив бути його приватною власністю, а став приватною власністю іншої людини, він має повне право розпорядитися власним ресурсом (своєю приватною власністю) таким чином і при цьому не вимагати нічого від цієї людини натомість.

Третій та четвертий способи отримання людиною приватної власності – обмін та дарування – є, по суті, одним загальним способом, який полягає в отриманні людиною ресурсу у свою приватну власність внаслідок добровільної передачі їй ресурсу приватним власником цього ресурсу, який вирішив добровільно відмовитись від такої своєї приватної власності.

Різниця між цими двома способами полягає лише в тому, що при даруванні передбачається безумовна передача ресурсу від людини до людини, а при обміні умовою передачі людиною ресурсу іншій людині є отримання нею натомість від цієї іншої людини якогось іншого ресурсу.

Неважко помітити, що у всіх описаних вище способах набуття приватної власності конфлікти між людьми виникнути не можуть.

У першому випадку людина привласнює ресурс, в якому ніхто інший не бачив жодної цінності, а отже, не претендував на використання цього ресурсу в якихось інших цілях, відмінних від мети тієї людини, яка вперше привласнює цей ресурс, почавши використовувати його у своїх цілях.

У другому випадку, створюючи новий ресурс, людина використовує цей ресурс для своєї мети вже у процесі його створення, тобто ще тоді, коли його фактично не існує. Ніхто інший не може претендувати на використання ресурсу, якого ще немає. Отже, у такій ситуації підґрунтя для виникнення конфлікту також відсутнє.

У третьому випадку, єдина людина, з якою міг би виникнути конфлікт – колишній приватний власник одержуваного людиною ресурсу. Однак, ця людина сама не зацікавлена ​​в конфлікті та свідомо від нього відмовляється, добровільно передаючи свій ресурс іншій людині під час акту обміну.

У четвертому випадку – у разі дарування – причина відсутності конфлікту так само, як у третьому випадку, полягає у добровільній відмові людини від ресурсу, що їй належить.

По суті, загальною гарантією безконфліктності процесу набуття приватної власності у всіх чотирьох випадках є їхня добровільність. Добровільність будь-якої дії, за визначенням, є свідченням та гарантією відсутності конфлікту.

Враховуючи те, що метою права приватної власності (в тому числі правил придбання приватної власності) є запобігання конфліктам, очевидно, що наведений вище список способів набуття приватної власності є єдиним можливим. Будь-які інші можливі способи чи правила набуття приватної власності не передбачають у діях людей добровільності, а отже, і не забезпечують запобігання конфліктам. Навпаки, будь-які інші правила набуття приватної власності самі провокуватимуть та створюватимуть конфлікти. А це означає, що будь-які інші правила не є тими правилами співпраці та співіснування людей, які необхідні для нормального функціонування суспільства та загалом для його виживання.

Важливою особливістю права приватної власності є те, що люди не потребують примусу для дотримання описаних вище правил – правил набуття та розпорядження ресурсами. У цьому немає потреби. З тієї простої причини, що ці правила ніхто не вигадував, вони не створені будь-ким штучно.

Опис цих правил – це ніщо інше, як опис вже існуючих закономірностей людської діяльності – опис спонтанно (тобто природним чином) сформованих правил взаємного співіснування людей. Інакше кажучи, людей не треба змушувати жити за цими правилами, бо вони вже добровільно живуть за цими правилами.

Якби право приватної власності являло собою не спонтанно сформований порядок, а було б зведенням штучних (кимось вигаданих) законів, якими, наприклад, є державні закони, тоді до виконання правил права приватної власності людей дійсно довелося б примушувати насильно, як їх доводиться змушувати виконувати державні закони.

Проте, на щастя для людства, правила, які становлять право приватної власності, є спонтанно сформованим порядком, тобто таким порядком, якому кожна людина слідує добровільно, тому що таку свою поведінку щодо оточуючих її людей людина вбачає для себе зручною та вигідною.

Так, люди, схильні до протиправного використання (порушення) приватної власності інших, тобто схильні до правопорушень, існують і завжди існуватимуть. Але, по-перше, таких людей значна меншість. Якби це було не так, то право приватної власності спонтанним чином ніколи не склалося б. Приватної власності як явища просто б не існувало.

І, по-друге, навіть люди схильні до правопорушень – навіть такі люди – зацікавлені у існуванні права приватної власності, тому що, зі зрозумілих причин, вважають за краще, щоб на їхнє майно (на їхню власність) правила права приватної власності обов'язково поширювалися.

Причому завжди і скрізь. Тобто якщо якісь люди певною мірою і схильні до порушення права приватної власності, то вони все одно здебільшого діють так (оскільки це в їхніх особистих інтересах), щоб у результаті право приватної власності все ж існувало . Саме в цьому і полягає сила права приватної власності – порядку в суспільстві, що спонтанно виникло та самостійно підтримується.

Найголовніше, що слід зрозуміти з права приватної власності, це те, що право приватної власності та сама приватна власність існують лише тому, що без їхнього існування жодне суспільство існувати і тим паче розвиватися не може. Не було б приватної власності – не було б і людства. Людське суспільство існує лише тому, що у ньому колись спонтанно виникло право приватної власності.

🎓 Також не забувайте підписуватись на канал директора першого в Україні інституту Австрійської школи економіки.